Ефективність та безпека застосування булевіртиду у поєднанні з тенофовіру дизопроксилу фумаратом при гепатиті

У пацієнтів з хронічною інфекцією, викликаною вірусом гепатиту D і вірусом гепатиту B (ВГВ), лікування булевіртидом у поєднанні з тенофовіру дизопроксилу фумаратом (ТДФ) протягом 24 тижнів супроводжувалося статистично значущим зниженням концентрації РНК вірусу гепатиту D. В рамках багатоцентрового рандомізованого відкритого дослідження у паралельних групах II фази (MYR202) Heiner Wedemeyer та співавт. вивчали противірусну дію булевіртиду у осіб із коінфекцією вірусами гепатиту D та В.

У дослідження були включені дорослі віком від 18 до 65 років з хронічною інфекцією, спричиненою вірусом гепатиту D, у тому числі з цирозом печінки, яким протипоказана терапія пегільованим інтерфероном-α (PegIFNα) або у яких лікування було неефективним. Учасників дослідження рандомізували у співвідношенні 1:1:1:1 у групи на застосування монотерапії ТДФ всередину (245 мг 1 р/добу; n = 30) або ТДФ у поєднанні з булевіртидом у дозі 2 мг (n = 28), 5 мг ( n = 32) або 10 мг (n = 30) 1 р/добу підшкірно протягом 24 тижнів.

Основною кінцевою точкою була відсутність РНК вірусу гепатиту D у визначених кількостях або зниження концентрації РНК вірусу гепатиту D на 2 log10 Од/мл або більше через 24 тижні лікування. Контроль концентрації РНК вірусу гепатиту D проводили до 48 тижня. Оцінку безпеки виконували за даними всіх учасників дослідження, які отримали як мінімум одну дозу булевіртиду та ТДФ.

Після скринінгу 171 особи з хронічним вірусним гепатитом D у дослідження було включено 120 пацієнтів, у 59 з яких був присутній цироз печінки. Через 24 тижні у 15 (54 %) з 28 пацієнтів, які отримували булевіртид у дозі 2 мг, 16 (50 %) з 32 пацієнтів, які отримували булевіртид у дозі 5 мг, та 23 (77 %) з 30 пацієнтів, які отримували булевіртид у дозі 10 мг, було досягнуто відсутність РНК вірусу гепатиту D у визначуваних кількостях або зниження концентрації РНК вірусу гепатиту D на 2 log10 Од./мл або більше, порівняно з 1 (4%) з 28 пацієнтів, які отримували тільки ТДФ.

До 48-го тижня (тобто через 24 тижні після припинення застосування булевіртиду) концентрації РНК вірусу гепатиту D підвищилися, при цьому медіана їх зміни до 48-го тижня порівняно з 24-м тижнем склала 1,923 log10 Од./мл (МКР: 0,566–2,485) у групі застосування булевіртиду в дозі 2 мг, 1,732 log10 (0,469–2,568) у групі застосування булевіртиду в дозі 5 мг та 2,030 log10 (1,262–2,903) у групі застосування булевіртиду в дозі 10 мг. Настання смертельних випадків, пов'язаних із лікуванням, не зареєстровано. Розвиток серйозних небажаних явищ спостерігався у 9 % (n = 3) пацієнтів, які отримували булевіртид у дозі 5 мг, у 7 % (n = 2) пацієнтів, які отримували булевіртид у дозі 10 мг, та у 4 % (n = 1) пацієнтів, які отримували ТДФ. Частими небажаними явищами, що розвивалися в ході лікування, були підвищення активності аланінамінотрансферази, аспартатамінотрансферази та вмісту жовчних солей, що не супроводжувалося клінічними проявами.

Таким чином, застосування булевіртиду, першого у своїй фармакологічній групі пептидного інгібітора проникнення ВГВ та вірусу гепатиту D у клітину, забезпечило статистично значуще зниження концентрації РНК вірусу гепатиту D. Однак, після відміни булевіртиду концентрація РНК вірусу гепатиту D знову підвищилася.